Попросіть майже будь-кого уявити український танець — і уявлять саме цей: танцівник злітає в повітря, ноги розкинуті в повному шпагаті, руки гордо схрещені на грудях. Гопак широко вважається національним танцем України, і не без підстав — мало який народний танець будь-де несе стільки чистого атлетичного видовища.
Гопак веде своє коріння від запорізьких козаків із придніпровського краю, де він починався не так як хореографічний номер, а радше як демонстрація витривалості, спритності й витримки воїна. Історично його танцювали чоловіки, і лексика танцю це відображає: глибокі присядки з викидами ніг («присядка»), обертові стрибки й зухвалі сольні проходи, де кожен танцівник намагався перевершити попереднього. Гопак нерідко подвоював функцію дружнього змагання — нагоди похизуватися перед своїми.
Коли гопак перейшов від сільського свята на концертну сцену впродовж XIX–XX століть, він виріс у щось значно масштабніше — повноцінний ансамблевий номер із жіночими партіями, парною роботою й розлогою постановкою, зберігаючи при цьому акробатику чоловіків-солістів як своє серце. Саме цю версію знає більшість людей сьогодні: це дуже часто номер, який танцювальний колектив залишає на фінал, бо після нього вже нема куди рухатися далі.
Поза самим видовищем, гопак набув справжньої символічної ваги. Його виконують на українських культурних фестивалях по всьому світу, викладають у діаспорних танцювальних школах як обряд посвяти для юних танцівників, і він залишається одним із найзрозуміліших, найвпізнаваніших виявів української ідентичності на сцені — танець, побудований буквально для того, щоб залишити враження.
