Не кожен танець, який сьогодні вважають цілком українським, насправді таким і починався. Поряд із номерами, укоріненими в давніх хороводах, весільних обрядах чи фізичному вишколі, справжня частина української народної танцювальної традиції була цілком запозичена в сусідніх культур — білоруські «Лявоніха» й «Крижачок», польські «Краков’як» і «Мазурка», чеська «Полька», угорський «Чардаш», молдовський «Жок» — а потім тихо, ґрунтовно «зукраїнізована».
Чеська полька, мабуть, найяскравіший приклад: вона поширилася по всьому світу й підкорила кожну аудиторію, з якою стикалася, але ніде так завзято, як в Україні, де танцівники винайшли стільки хореографічних варіацій, а композитори написали стільки нових мелодій для неї, що польку тепер просто вважають повноцінним українським народним танцем. Французька кадриль пройшла схожий шлях і по дорозі виявила справді дивну деталь: під час зйомок на Київщині танцівників чули, як вони використовували «кодове слово» — «просо» — щоб сигналізувати про зміну фігури, запозичене безпосередньо з давнього українського хороводу з такою самою назвою. Досліджена далі на Київщині, Хмельниччині, Черкащині, Чернігівщині й Рівненщині, запозичена кадриль настільки віддалилася від свого паризького салонного походження, що тепер сприймається як цілком автентично українська, зберігаючи лише найслабший слід свого французького джерела — рівненський варіант «Шалантух», який веде соліст із палицею без партнерки, добре показує, наскільки далеко зайшла ця трансформація.
Перша світова війна принесла через Атлантику «тустеп» завдяки північноамериканським морякам — його швидко прозвали «карапет» і вплели в нові українські кроки на кшталт голубців і дрібушок, а навіть вальс — самопроголошений «король танцю», що походить від сільського німецько-австрійського лендлера — знайшов власну нішу, надихнувши такі номери, як «Тропак-вальс» і «Баламут». Жодне з цих запозичень не применшує того, чим ці танці зрештою стали; якщо на щось і вказує, то на протилежне. Танець, що перетинає межі культур і виходить із цього переходу настільки улюбленим, що його вважають своїм, — це щось справжнє про те, як насправді працює жива, мінлива фольклорна традиція: не як застигла спадщина, а як щось, що безперервно перетворює той, хто його танцює.
