Був період в історії, коли запорізькі козаки по-справжньому задавали тон українській культурі — усі, включно зі знаттю, хотіли вдягатися як козак, говорити як козак і гуляти як козак. А козаки, маючи справжній вільний час на Січі, з корчмою неподалік, де завжди була добра горілка й ще кращі музики, точно знали, як цим часом розпорядитися. Частково саме тому їх іноді називали «українськими лицарями»: їхні протистояння не завжди були фізичними. Часто це були танцювальні двобої.
Центральним був танець, що звався просто «Козак» — цілком імпровізаційний формат один на один, де танцівник виходив на танцювальний майданчик і викликав іншого, і вони обмінювалися стрибками, поворотами й викрутасами в наростаючому обміні, щоб неформально визначити, хто з них насправді кращий танцівник. «Імпровізаційний» не означало «безструктурний»: досвідчені козаки розуміли внутрішню логіку танцю, починаючи з простих кроків, а тоді нарощуючи до по-справжньому складних стрибків і поворотів, кожен танцівник спостерігав за іншим і відповідно коригував власну стратегію — і все це, як правило, під бандуру чи кобзу, іноді з вплетеними співаними чи речитативними куплетами, а часом ще й з реальними реквізитами на кшталт шабель, пістолів чи списів, що ще більше підвищували ставки.
Крім розважальної цінності, у цьому була й практична мета: танець водночас слугував тренуванням. Багато його рухів повторювали реальну бойову й технічну майстерність, тож вечір танцювальних двобоїв у корчмі, у свій грайливий спосіб, водночас готував молодих чоловіків до боїв, які, можливо, чекали на них попереду.
