Немає єдиного шляху до того, щоб стати викладачем українського танцю. Дехто танцював у «Вірському» чи іншому великому українському ансамблі; інші здобули формальну освіту в Київському інституті культури. Багато хто приносить у студію досвід балету, характерного танцю чи гімнастики, дехто має педагогічну освіту, а чимало інших самі себе навчили за роки — часом десятиліття — викладання. Немає одного правильного шляху й немає єдиного диплома, що гарантував би доброго вчителя.
Насправді важливим виявляється щось конкретніше: власна танцювальна підготовка й досвід, надійність, справжнє спілкування і з учнями, і з їхніми родинами та практичне знання української культури, музики й костюма — або принаймні щире бажання його опановувати. Але саме собою жодне з цього не є цілком достатнім. Викладачі, які по-справжньому вирізняються, — це ті, чия небайдужість видно неозброєним оком: і до танцю, і до молодих людей, яких вони навчають — бо таку відданість справді неможливо прищепити тому, у кого її вже немає.
Для спільноти, що значною мірою тримається на волонтерській праці, про це варто пам’ятати й з іншого боку студії. Багато викладачів навчають виключно з любові до культури, безкоштовно чи майже без винагороди за години, які вони вкладають; навіть ті, хто заробляє цим на життя, не багатіють. Вони несуть щось вперед — і спільнота, яка підтримує своїх викладачів, а не критикує їх, — це та спільнота, яка й далі тримає той смолоскип запаленим для наступного покоління.
