«Пам’ятайте, що після пісні, яка посідає провідне місце в нашій народній традиції, танець посідає друге. Якщо ми любимо й плекаємо свою сестру — пісню, ми любитимемо і її брата — танець» — Василь Верховинець
Навіть якби єдиним внеском Верховинця в розвиток українського танцю була його «Теорія українського народного танцю», цього було б достатньо, щоб навіки викарбувати його ім’я на чолі списку видатних постатей світу українського танцю початку XX століття. Зрештою, ця праця стала першою спробою систематизувати й узагальнити творчі здобутки українців у сфері народного танцю. У згаданій вище праці Верховинець не лише зібрав надзвичайно цінний фольклорний матеріал, а й провів глибоке наукове дослідження цих даних, створивши таким чином основу для українських народних танців.
Справжнє прізвище Василя було Костів. Він народився 5 січня 1880 року в селі Старий Мізунь, поблизу міста Долина, на Бойківщині (до речі, наступного року в межах щорічного Ukrainian Dance Workshop Tour Ukrainian Dance World відвідає Долину, проводячи майстер-класи з бойківського танцю).
1899 року, закінчивши Самбірську педагогічну семінарію, Василь розпочинає педагогічну кар’єру, викладаючи спів у народних школах. Він виявляє себе чудовим хормейстером і актором, виступаючи на сцені «Руського народного театру».
1906 рік позначив значущу, навіть доленосну подію в житті Верховинця, який невдовзі стане відомим у всьому хореографічному світі України. Саме цього року він познайомився з Миколою Садовським — світилом українського театру, який побачив у Верховинці великий потенціал і запропонував йому місце у своїй трупі. Микола Садовський був одним із засновників українського громадського театру. Родові маєтки родин Садовських-Тобілевичів, «Хутір Надія», сьогодні також є домівкою єдиного у світі музею українського танцю. Саме Микола Садовський і дав Василеві Костіву прізвисько «Верховинець».
У театрі Верховинець працював над створенням сценічних образів для улюблених вистав, зокрема «Наталка Полтавка» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського, «Майська ніч» М. Лисенка, «Продана наречена» Б. Сметани, «Катерина» Аркаса. Пізніше Верховинець перейшов на посаду диригента хору. Робота в театрі Садовського також розкрила глибоку пристрасть Верховинця до етнографічних і фольклористичних досліджень. Під час численних гастролей по Україні молодий хормейстер мав змогу глибоко досліджувати побут і творчу спадщину українського народу.
Головні здобутки Верховинця в галузі хореографії.
23 листопада 1910 року в театрі Садовського відбулася прем’єра комічної опери Лисенка «Енеїда». У цій постановці особливо цікавими були «веснянки» карфагенських жінок і «Гопак», виконаний на Олімпі, — постановки Верховинця. Доволі особливою була і його постановка танцю молоді біля корчми, створена для п’єси Франка «Украдене щастя», прем’єра якої відбулася 7 березня 1912 року. Винятковий успіх приніс Верховинцю майстерно вибудований і виконаний обрядовий «хор веснянок», створений для вистави «Маруся Богуславка».
Верховинець присвятив чималу частину свого життя вивченню українських народних танців, проводячи етнографічні дослідження, збираючи й записуючи традиційні танці й танцювальні рухи в українських селах. Серед записаних ним танців — «Роман», «Гопак», «Василиха», «Шевчик», «Рибка». Верховинець також записав традиційне українське весілля, і згодом опублікована книга «Українське весілля» (1912) стала його першою науковою працею. Наступна — «Українські танки» (1913) — стала результатом наполегливих досліджень у сфері народного танцю.
Пізніше, 1919 року, прагнучи розвитку національної хореографії, Верховинець публікує «Теорію українського народного танку». Це було перше в Україні ґрунтовне дослідження природи й принципів українського народного танцю — дослідження, покликане створити професійний національний балет на народній основі.
«Я хочу зробити першу спробу. Подальший розвиток цієї справи залежатиме виключно від тих, хто перебуває в тісному контакті з народом… Збирання танцювального матеріалу — наш спільний обов’язок, бо лише об’єднавши зусилля, ми зможемо показати красу, багатство, розмаїття й повноту змісту, які представляє ця галузь етнографії».
У своїй праці Верховинець був першим українським фольклористом, який дав назви майже кожному танцювальному руху, відповідно до їхньої природи й внутрішнього змісту. Розглядаючи танець у тісному зв’язку з піснею, автор виокремлює дві основні групи танцю: ті, що «супроводжуються піснею й музикою», і ті, що починаються під пісню, а потім «прикрашаються» імпровізацією музиканта. Він казав, що справжній народний танець — не бездушний, показний набір трюків у виконанні «каскадерів в українському вбранні», а своєрідний вияв народних емоцій і почуттів мовою хореографії.
«Щойно ми самі вивчимо справжній народний танець, а тоді заохотимо до цього інших, ми тим самим увічнимо його красу й відродимо його славу, зганьблену пародистами українського танцю» — Верховинець.
Далі Верховинець висловив свою думку щодо необхідності створення класичного національного балету на основі матеріалу народного танцю, синтезуючи народний танець із класичними європейськими хореографічними техніками. «Теорію українського народного танку» перевидавали 5 разів.
1923 року Верховинець опублікував ще одну працю — збірку дитячих ігор із піснями під назвою «Весняночка», що описує методику роботи з дітьми.
1930 року в Полтаві Верховинець створює ансамбль під назвою «ЖінХорАнс» (Жіночий Хоровий Ансамбль) — жіночий колектив театралізованого співу. Ансамбль виконував пісні, супроводжуючи їх ритмічними рухами, що відображали певний образ, підказаний змістом конкретного твору. Це був новий, неповторний жанр театралізованої пісні, що ґрунтувався на традиціях українських пісень, діалогів, ігрових закличок, танців.
Пізніше Павло Вірський писав: «Здобутки вокально-хореографічного ансамблю «ЖінХорАнс», заснованого ним /Верховинцем/, — це наша класика, яскрава сторінка в історії українського танцю. Найкращі традиції, закладені «ЖінХорАнсом», шанують, майже сповідують усі танцювальні колективи України».
Ще один цікавий факт: 1935 року на першому міжнародному фестивалі народного танцю в Лондоні перше місце здобув так званий «триколінний гопак», створений Верховинцем. Це стало його тріумфальним представленням закордонним колегам і дверима до світового визнання. Саме його наполеглива праця, творчі відкриття, його бачення й професійний підхід допомогли Василеві Верховинцю принести міжнародне визнання українському народному танцю.
23 грудня 1937 року Верховинця заарештували. Його звинуватили в активній участі в контрреволюційній націоналістичній організації. 11 квітня 1938 року його розстріляли.
З його загибеллю замовкли і його музика, і пісні, і танець. Але справжній талант неможливо вбити. По крихтах дослідники збирали спогади друзів, дружини, сина Верховинця; його пісні дали друге життя, а його творча спадщина сьогодні використовується, здобуваючи світове визнання. Сьогодні ми можемо насолоджуватися безцінним мистецьким скарбом нашого земляка — скарбом, у який Верховинець вклав красу народних пісень, елегантність руху, витончений світ української душі.
