Якщо вінок — це елемент костюма, який носять здебільшого молоді жінки, то сорочка належить усім. Це традиційна вишита сорочка чи блуза, яку носять і чоловіки, і жінки, і діти, і це, мабуть, найвпізнаваніший предмет усього українського народного вбрання — той єдиний елемент, що з’являється майже в кожному регіональному костюмі, щоразу вбраний по-своєму.
Те, що робить сорочку виразно «звідкись», — це її вишивка. Візерунок, колірна палітра, розташування й техніка шва історично різнилися від регіону до регіону настільки, що обізнане око могло приблизно визначити, звідки родом сорочка (а отже, і її власник), просто поглянувши на комір і манжети. Деякі регіони тяжіють до насичених червоно-чорних геометричних смуг; інші — до м’якіших квіткових мотивів у ширшій гамі кольорів; шов може йти по грудях, по рукавах чи по обох. Ніщо з цього ніколи не було чисто декоративним — мотиви вишивки історично пов’язували з ідеями захисту й ідентичності, розміщуючи їх ближче до тих частин тіла — шиї, зап’ясть, подолу, — які, як вважалося, найбільше цього потребували.
На танцювальній сцені сорочка виконує чимало тихої роботи. Хореографи й художники з костюмів використовують її вишивку так само, як і вінок, — як візуальну стенограму регіону, — тоді як крій сорочки має витримувати справжні вимоги самого танцю, тому сценічні версії часто посилюють чи адаптують для руху, не втрачаючи візерунка, який робить їх упізнаваними.
Цей предмет одягу став і самостійним явищем сучасного культурного вираження. Щороку в третій четвер травня відзначають День вишиванки, коли люди по всьому світу — і танцівники, і ті, хто не танцює, — вдягають вишиту сорочку просто як публічну, носиму заяву про українську ідентичність, доказ того, що вбрання, якому вже століття, і сьогодні може нести справжнє значення.
