Скриня — дерев’яна скриня чи сундук — один із тихіших символів української традиції, що уособлює достаток, спадкоємність родини й повагу до праці попередніх поколінь. Про неї навіть склали приказку: «Яка скриня, така й господиня» — тому що те, що дівчина зберігала всередині, розповідало про неї не менше, ніж будь-що, сказане прямо.
За традицією, у скрині зберігали посаг дівчини, майже весь — власноруч виготовлений: вишиті сорочки й блузи, рушники, наволочки, скручені відрізи домотканого полотна. Вміст був прямим, фізичним доказом її старанності й майстерності, накопиченим за роки до заміжжя. Коли вона виходила заміж, вона приносила скриню — і все, що в ній, — у новий дім, і відтоді скриня продовжувала наповнюватися: весільна сукня й вінок, прикраси, обереги, усе інше, що накопичувалося впродовж життя, — усе це врешті мало перейти незайманим до наступного покоління.
Ідея, що стоїть за цим предметом, доволі проста, хай і трохи поетична: справжній вміст скрині був тлінним — тканина зношується, нитка вицвітає — але він уособлював те, що тлінним не було. Дбати про родинну скриню означало жити зі справжньою повагою до минулого, одночасно будуючи майбутнє, а передати її означало, що молода жінка починала власне життя, уже тримаючи в руках фізичний доказ усіх, хто був до неї.
