Ґердан — це вузька смужка кольорового бісеру, нанизаного на нитку чи волосінь у геометричний або квітковий візерунок і носиться петлею навколо шиї — або, у деяких регіонах, нашивається натомість на капелюх. Залежно від місцевості та сама базова ідея має й різні назви: силянка, плетінка, драбинка. Це ремесло насамперед пов’язане із заходом України — Галичиною, Буковиною й Закарпаттям — і майже невідоме на сході, причому за поширеною теорією його поява в Галичині пов’язана з Угорщиною.
Утім, сама бісерна робота набагато давніша за будь-який окремий український регіон — скляні намистини сягають ще Стародавнього Єгипту, дісталися Європи через Візантію, і набрали серйозного розмаху, щойно Венеція здобула славу світової столиці скловиробництва. Намистини рано дісталися й України: археологічні знахідки з поховань VIII–XII століть свідчать про справжню традицію скловиробництва, уже усталену в Київській Русі. До XIX століття бісерні ґердани були невіддільною частиною народного вбрання по всій Західній Україні, причому цінувалися настільки, що добре виготовлений ґердан міг коштувати дорожче за все майно родини.
Візерунки теж не були довільними. Горизонтальні лінії означали землю, хвилясті — воду, хрест — вогонь, а ромб, коло чи квадрат — сонце: цілий візуальний словник, побудований на геометрії. Гуцульська бісерна робота особливо тяжіла до яскравих, насичених кольорів, що перегукувалися з лісами, полонинами й гірськими потоками навколо. Бісерні прикраси також вважали оберегами, здатними вбирати частку настрою й намірів того, хто їх виготовляв, — тому ґердан ніколи не мали виготовляти в поганому настрої, і тому ж за традицією ґердан ніколи не дарували комусь іншому.
