Черес — це широкий шкіряний пояс, викроєний з цілого шматка гладенької яловичої шкіри, який гуцульські чоловіки носили поверх сорочки й штанів — і він виконував набагато більше функцій, ніж будь-який сучасний пасок. Завширшки від 20 до 45 см і застібався від одної до шести пряжок, найбільші череси потребували невеликих вирізів під пахвами, щоб власник узагалі міг рухати руками. Оскільки повністю навантажений пояс міг стати справді важким, для допомоги в перенесенні ваги часто використовували латунні ланцюги, перекинуті через плечі.
Його розмір робив пояс корисним саме так, як і можна очікувати: кишені, вшиті вздовж верхнього краю, зберігали кулі й монети, а кільця й гачки тримали кисет із тютюном, маленький складаний ніж або топірець — той самий обрядовий інструмент-сокирку-палицю, яким відомі і чабани, і танцівники. Окрім практичного боку, черес захищав торс у бійці й підтримував корпус під час справді важкої фізичної праці — випасу худоби чи сплаву лісу гірськими річками. Він також був, безсумнівно, символом статусу — за гуцульською традицією, юнак по-справжньому ставав чоловіком лише тоді, коли батько дарував йому власний черес.
Пояс ніс у собі й справжні повір’я. Чабани вірили, що прогін отари через черес, покладений на землю навесні, захищає тварин від хижаків і сприяє успішному приплоду, а в деяких селах дітей ховали в червоному поясі, вірячи, що він оберігає від злих духів і розчищає шлях до відродження — повір’я, що, як не дивно, майже ідентично трапляється в традиціях на іншому боці світу, в Індії.
