Так само, як меч позначав лицарство в середньовічній Європі, шабля стала визначальним символом незалежного козацького стану впродовж XVII–XVIII століть. Дослідник козацької культури Дмитро Яворницький зафіксував, наскільки особистою була ця прив’язаність — козаки, за свідченнями, називали свої шаблі «сестрицею-шаблюкою», «матінкою», навіть «дорогою дружиною», цінуючи їх понад інші зброї, включно з вогнепальною, як чесну зброю, призначену лише для чесного двобою з гідним супротивником віч-на-віч.
Саме слово «шабля» в українській мові походить від угорського «szablya» — «різати, кроїти», — і легкість та вигин цієї зброї сформували цілу систему козацької техніки ближнього бою, побудовану на швидких, розлогих, відбивних ударах і уколах, які можна було завдавати і з вертикального, і з горизонтального хвату, особливо корисних при відступі чи контратаці. Ознакою козацького шабельного бою була робота з глибокої присядки чи напівпадіння — той самий рух повзунця, впізнаваний в українському сценічному танці й сьогодні, — часто в поєднанні з захопленнями чи ударами вільною рукою, а козаки також славилися боєм двома шаблями чи будь-якою іншою парною зброєю одночасно.
Ця сама бойова система живе сьогодні майже виключно через танець. Робота з шаблями залишається справді популярною в постановках українського народного танцю, і рідко коли це лише заради ефекту — багато номерів відтворюють справжні бойові послідовності, узяті з автентичного козацького бойового вишколу, а візуальний ефект клинків, що ловлять світло й викрешують іскри, незмінно подобається глядачам. Це й справді вимоглива робота: у руках навченого танцівника шабля може здаватися майже невагомою, але правильна робота з нею, навіть протягом хвилини, змусить ненавчений зап’ясток заболіти — саме тому танцівники нарощують навичку поступово, опановуючи невеликі колові рухи, перш ніж поєднувати їх, і ніколи не забуваючи, що бутафорська шабля почалася — і поводиться досі — як справжня зброя.
