«Повторюй і репетируй, але ніколи не повторюй себе…» — Павло Вірський
Павло Вірський народився 25 лютого 1905 року в Одесі, Україна. 1923 року він почав навчання в Одеському музично-драматичному училищі, а після випуску продовжив навчання в Московському театральному училищі. Уже тоді танець — ЙОГО танець — був сенсом його життя. Саме так, він зробив його своїм, адже це був не класичний набір жестів і рухів на сцені під музику — це була міні-вистава, покликана розкрити душу й серце людини, народу, виступ, що мав ґрунтуватися на фольклорних першоджерелах — глибинних, накопичених століттями коренях національного характеру. У такій постановці кожен танцівник мав роль, образ, характер, і щоб розкрити його, «актор» мав зібрати всі найкращі грані свого артистичного вміння й здібностей. Це і була авторська мистецька концепція Вірського, яку він ніс і розвивав усе своє життя.
Взявши цю концепцію й об’єднавши зусилля зі знаним хореографом Миколою Болотовим, 1937 року Вірський створив танцювальний колектив, тож із 1955 до 1975 року Павло Вірський був художнім керівником ансамблю, який тоді носив назву Державний ансамбль танцю Української РСР. 1977 року цей самий колектив отримав нову назву — Державний заслужений академічний ансамбль танцю УРСР імені Павла Вірського.
Вірський прийшов у танець і «зламав» традиції народного сценічного танцю, запровадивши «естетику Вірського». Можна замислитися, що ж було особливого в цій естетиці. Зрештою, не він винайшов класичний, сучасний, типовий танець, тим паче народний. Це робили задовго до нього, і чимало попередників уже працювали з цими джерелами. Скрипки теж робили багато хто, але мало чиї звучать, як творіння маестро Страдіварі.
Саме поєднання фантазії Вірського й хореографічного таланту зробило можливим об’єднати, здавалося б, несумісні хореографічні течії та напрями, запровадивши новий жанр — народну театральну/сценічну хореографію. Ще одним секретом Вірського був спосіб, у який він тренував своїх танцівників — кожен із них ставав частиною його самого, його відповідником на сцені, втіленням його філософських та естетичних принципів та ідей.
Дехто звинувачував Вірського в руйнуванні фольклору, дехто, навпаки, відзначав етнографічне багатство репертуару ансамблю, але в одному сходилися всі — Вірський збагатив народний танець своєю «базою» — класичним балетом. Народний танець набув досконалих ліній та елегантності, ставши витонченим витвором мистецтва. Народний танець став професійним.
Тисячі танцівників з усього тодішнього СРСР приїжджали на прослуховування до ансамблю Вірського. Вірський уважно спостерігав за кожним із них, шукаючи певні риси характеру. Керуючись цим принципом, він іноді запрошував до колективу людей, які не мали жодного стосунку до танцю. Він створював неповторні, унікальні образи й характери. Про ці «кастинги» існує чимало легенд і історій, одна з найпопулярніших — така. Ідучи вулицями Києва, Вірський побачив водія тролейбуса, який ідеально пасував до образу персонажа, якого він задумав для одного з нових танців. Тож він кинувся зупиняти тролейбус, забіг у кабіну водія й почав благати того піти працювати в його колектив. Відмова чоловіка не подолала наполегливості Вірського. Кілька днів він, по суті, переслідував водія, поки той нарешті не погодився прийти на прослуховування. Кажуть, цей чоловік потім пропрацював у колективі багато років…
